Суть речей: «Є журналістика попса, а є журналістика – класична музика … а ще журналістика в стилі рок-н-рол»

Суть речей: «Є журналістика попса, а є журналістика – класична музика … а ще журналістика в стилі рок-н-рол»

09.06.2013, 15:25

Друкопис програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ від 06 червня. Запрошені гості: Людмила Чередарик, головний редактор газети "Версії" та Сергій Воронцов, журналіст газети "Чернівці".

Ведуча: Оксана Денисюк.

Ведуча: перш, ніж ми розпочнемо, я хочу озвучити найперші, з-поміж інших, журналістські стандарти – це правдивість, точність, об’єктивність, неупередженість, чесність/справедливість, та відповідальність перед громадськістю. На вашу думку, на скільки ці стандарти притримуються у сучасній чернівецькій журналістиці?

Сергій Воронцов: очень трудно дать оценку коллегам, тем более, что давать оценки коллегам вообще чревато. Я думаю, что в целом ситуация не плохая, вообще провинциальная журналистика честнее столичной – тут меньше искушений, к сожалению или к счастью, и люди ведут себя более по-человечески, посвободней.

Ведуча: а як щодо містечковості – коли журналіст, до прикладу, починає займатись журналістським розслідуванням, а воно припиняється тоді, коли починає зачіпати чиїсь інтереси і є прохання від когось не писати чи не говорити про щось?

Сергій Воронцов: я думаю, что точно также происходит и в столице – тут никакой особой разницы нет. Может, тут трудность в том, что здесь очень много знакомых и ты просто иногда какими-то своими действиями, то есть они всегда вовлечены в это и это не всегда приятно. И ты всегда думаешь об этом, в большом городе ты об этом не думаешь, например в Киеве люди более чужи для тебя, а здесь много людей, с которыми ты активно общался, общаешься или будешь общаться. Но все таки думаю, что это не очень мешает.

Людмила Чередарик: мені здається, що все залежить від особистості журналіста. От як він бачить себе на цій ниві, як він себе усвідомлює, як він себе позиціонує – так воно і відбувається. Інколи навіть, скажімо, не хочеш сказати правду, знаєш, що тобі це не вигідно, що це треба приховати, що це треба не зробити, але ти все одно лізеш і говориш, бо по-іншому просто не можеш. І ти розумієш, що ти дурний апріорі, бо треба десь трошки по-іншому себе оцінити і подумати, що в тебе діти, онуки і тебе люди знають …чесно скажу – боротись за правду треба людині, яка не має ні родичів, ні дітей, ні чоловіка – от тоді можна за неї боротись.

Ведуча: зараз ви мабуть говорите про те, що журналістика є однією з найнебезпечніших професій.

Людмила Чередарик: у мене таке враження, що вона була колись найнебезпечнішою професією, нині знаєте у чому така розминочка, що якщо ти вже щось сказав – тебе вже не зачеплять. Треба вчасно сказати, якщо ти вчасно не сказав – тебе можуть знищити, а якщо ти вчасно сказав – цим же себе убезпечив. У мене було багато прикладів з практики, які це підтверджують.

Ведуча: наведіть хоча б один.

Людмила Чередарик: у мене була ситуація з Аньою Пресняковою, вона як раз сьогодні дзвонила мені з Києва та вітала з Днем журналіста. Вона ще у 90-их роках працювала на митниці і вона одна з перших людей писала Прем’єру і казала, що не можна …тоді чорнобильці перевозили машини через митницю і тоді було багато митних порушень, хоча сьогодні вона говорить, що зараз їх значно більше. Вона багато тоді писала і повертала цілі поїзди назад і за нею почали слідкувати, ще б трошки і її, певно, забрали б. Але так сталось, що я тоді вчасно про цю ситуацію написала – і все, за нею перестали слідкувати. У принципі, їй все одно довелось виїжджати до Києва – вона зараз помічник одного з депутатів. А ще ця ситуація з алопецією, я проводила тоді журналістське незалежне розслідування, коли діти почали лисіти. Я почала це робити, а потім до мене дуже активно приєднався Вітя Шрейліх і він у принципі був локомотивом у цій справі. І у 1995 році саме його отруїли, тому що моє прізвище звучало, воно було на слуху – в газетах, ЗМІ за кордоном, а він був, так би мовити, тіньовим генералом, він все це рухав. А немає людини – немає проблеми, от немає Віті і тема зникла.

Ведуча: Сергію, можливо у вас щось подібне було на практиці?

Сергій Воронцов: самое неприятное, когда люди очень сковано высказываются. Мне думается, что ты уже начал говорить, то ты должен говорить во всю мощь, из всей силы и уже не останавливаясь, потому что это как не ударить, а чуть-чуть толкнуть. Это не интересно и это не будет полезно ни для тебя, ни вообще для кого. Поэтому если ты уже сказал А, то должен все сказать до последней буквы алфавита. И много тех, кто говорит А и не говорит дальше и все же мне кажется, что в Черновцах довольно много случаев, когда люди реально договаривают все до конца. И это очень здорово, зря говорят, что это одна из древнейших профессий и даже если вот так вспоминать события последних лет – допустим та же ситуация с Бойчуком, история с избитыми рыбаками. Если бы не было журналистов – эта ситуация осталась бы там где-то, рыбаки умылись бы и все. А они сначала обратились за помощью к журналистам, потом где-то как-то договорившись, я не знаю что произошло, они перестали с ними общаться. Тут ситуация совершенно другая, что журналист выходит, защищает, делает этот конфликт для всех очевидным, а люди, которые в первую очередь должны быть заинтересованными, они куда-то быстренько уходят и все. И тут журналисты действительно играют благородную роль – реально.

Людмила Чередарик: тут є одна дуже цікава річ. По молодості, коли я була значно молодшою, мені казали, що це журналісти в усьому винні – вони причина всьому і т.д., а я казала – при чому тут журналіст, журналіст – це є дзеркало. От ви дивитесь у дзеркало – ми є відображенням суспільства, яке суспільство – такими ми і є. І от тепер я скажу – дуже часто до мене приходять люди і кажуть: напишіть про цю проблему, захистіть мене, але моє прізвище не згадуйте. Тоді вибачайте мене – і такого дуже багато, люди настільки залякані та стільки сильно всього бояться, що вони не хочуть називати свого прізвища, вони хочуть, вибачайте, щоб ти підставив свою задницю і спину, а вони щоб були десь в кущах, тобто ти їх захищай, а вони будуть захищені.

Ведуча: як у такому випадку діяти журналісту?

Людмила Чередарик: я намагаюсь переконати людину, що вона має озвучити своє прізвище. От коли вона вже зовсім його не озвучує, то кажу – раніше я йшла в бій все одно. А тепер я кажу: вибачайте, якщо вам це не подобається, якщо не хочете – до побачення! Ви не хочете підставлятись – чому мушу це робити я? але знову ж таки – я беру це «на карандаш», як я казала раніше, відстежую цю тему і десь знову до цього повертаюсь, якщо це суспільна проблема, яка буде хвилювати не тільки цю людину, а ще багатьох – то звісно це вже зовсім інша справа. Але ця зараз незахищеність людей – це не є особиста справа, це є суспільна справа, тому що куди б ми не йшли, за якою довідкою – ми є страшно не захищеними, з нами не хочуть розмовляти, нас в ніщо не ставлять, ми є ніхто. Тому людям, як кажуть поляки, цю самість, журналісти мають нав’язати, вони мусять зрозуміти, що вони є громадяни і вони мають себе поважати, якщо вони не будуть себе поважати, то хто їх тоді буде поважати?

Ведуча: тоді виходить, що у журналіста ще й виховна роль у суспільстві.

Сергій Воронцов: у журналистики очень много ролей – это может быть и общественно-воспитательная, но я не думаю, что она самая главная. Самое главное – это все то, что под спудом, все, что спрятано от людей, сделать очевидным для всех, для многих. Это наверное, ее главная роль, потому что это очень многое меняет в жизни, мне кажется, оно добавляет смелости людям – то, что Людмила говорила: люди приходят и люди думают: вот пусть журналист за меня похлопочет, а я останусь в стороне, а потом он набирается смелости и нормально все пошло так.

Ведуча: ми зараз говоримо про повільний контент, про довге створення довгого матеріалу. Зараз у нас так – хто володіє інформацією – той володіє світом і тому як ви гадаєте, чи під час гонитви за оперативністю та бажанням першим донести інформацію до населення, не страждають такі журналістські стандарти як точність та правдивість?

Людмила Чередарик: щодо того, що хто володіє інформацією – той володіє світом, я певний час дотримувалась цього постулату, але тепер я починаю від нього відмовлятись. От таке питання: останній номер газети «Версії» ми присвятили саме цим питанням, гострим питанням журналістики – чи вмерла журналістика, чи вона існує, який її вплив на суспільство, чи нам потрібно суспільство чи ні, чи її суспільство використовує? Ми відстежували ці речі – я багато читала, багато дивилась, існує така думка і я починаю до неї схилятись: про те що інформація, яку люди отримують щодня, вони перемикають канали, 1+1, Інтер, НТН, а як вона впливає на ваше життя, Оксаночко?

Ведуча: а у мене немає телевізора – ніяк.

Людмила Чередарик: чи ця інформація допомагає вам в особистому житті, в бізнесі, у вашому зростанні? – ні! Якщо ви обмежите себе в цій інформації – ви нічого від цього не втратите. Взагалі існує така думка, що саме така інформація не робить людей щасливими, це нав’язана думка суспільству і від неї, можливо, треба і відходити.

Ведуча: цю думку створюють журналісти - ви.

Людмила Чередарик: я намагаюсь по-іншому. Той, хто читає нашу газету зрозуміє, що ми багато в чому поміняли свою точку зору і намагаємось займатись просвітництвом. У нас є цікаві рубрики: «Місцеве Дискавері», у нас багато історичних проектів, наприклад, Чернівці 1913 рік. Перед тим у нас були інші проекти і ми просто хочемо людям дати цікаву інформацію, ту, яка їх збагатить і дасть поштовх, щоб вони думали про щось, щось аналізували та розуміли в цьому світі, тому що історія нас багато чому вчить, але ми, на жаль, цим не користаємось і дуже багато робимо помилок, які ми могли б не робити, якби ми по-справжньому знали свою історію.

Сергій Воронцов: если оценивать общий поток новостей, то он абсолютно идиотичен – тут ни убавить, ни прибавить – именно это слово. Это дело не только в скорости и обработке этой информации, это дело и в заинтересованности журналиста, который этим занимается. То есть что-то можно было бы проверить, но не было такого острого желания у людей, а потом     новости очень быстро расходятся, сейчас это быстро происходит – такая интернет-волна, и в общем глупость сказанная чем-то или кем-то одним – сразу на всю страну. Особенно, если глупость каким-то образом зажгла эмоции. Кроме этого – журналистика вроде как стала намного демократичней, это неприятно, потому что на самом деле демократический вкус – это плохой вкус, это вкус толпы не скажу, но это вкус людей не искушенных, людей, которые в этом ничего не понимают. Мне кажется, что то что делали в советское время в искусстве, когда вкус навязывался, это правильно в чем-то,когда снимались фильмы и говорили: это хорошо. И потом ты посмотрел боевик западный, проходит несколько лет, и ты понимаешь.Что то советское действительно было классно снято, что это реально интересней. Точно также я за навязывание вкусов в журналистике. И то, что Людмила делает какие-то эксперименты в этом отношении, мне кажется, очень интересным, потом, мне кажется, вот то, что есть маленькие газеты, и они держаться на плаву – это классно. Потому что большая газета – она по необходимости в формате и какая-то часть читателей просто выпадает, Им этим читателям  не интересно, это чтиво, которое, условно говоря, на домохозяйку, а если он не домохозяйка и что сделаешь? И тогда  он отказывается от чтения СМИ вообще.

Ведуча: тоді, певно, варто розмежовувати ці речі, адже є новинна журналістика – швидка та оперативна й інша, з повільним контентом, з більш глибоким копанням теми і ще одна течія, про яку Людмила Флорівна розповідала – все воно різне, але завдання, мабуть, одне?

Сергій Воронцов: задания у всех разные. Есть задание – манипуляция людьми, а есть задание наоборот – развеевание иллюзий, есть задание – воспитание чувств и вкусов и это тоже что-то третье. Мы говорим журналистика, но на самом деле там объединено масса вещей, абсолютно между собой не схожих. Они формально одинаковые, а по сути это другое.

Людмила Чередарик: можно сказать, что есть журналистика попса, а есть журналистика – классическая музыка.

Сергій Воронцов: есть рок-н-ролл вообще, мне и то и то нравиться, но попса ужасна реально.

Ведуча: так, це так як у мене сьогодні на роботі колега запитав – а Оля Фреймут журналістка? А ще сьогодні у соціальних мережах побачила дуже гарне фото – колега вітав журналістів із професійним святом листівкою, на якій була зображена усього лише кишеня джинсів. Отже, яке ваше ставлення до «джинси»?

Людмила Чередарик: «джинса» допомагає вижити, я маю на увазі ту «джинсу», за яку платять, тим паче маленьким газетам, які не утримує влада і це не бізнес-проекти, такі як на наших теренах «Молодий буковинець» і «Погляд» - це солідні, хороші і я можу сказати щоденні газети – щоб не відбулось вони постійно на все це реагують. Звичайно, такі газети як моя, «Версії», ми не можемо за цим погнатись, але у мене є свої переваги. Те, що я можу собі дозволити не може собі дозволити «Молодий буковинець». Наприклад, такої серйозної політичної боротьби з монополістом Обленерго – висвітлення з усіх боків його ситуації і це при тому, що в них є великий штат журналістів – вони собі не можуть цього дозволити. Таку вільність собі може дозволити тільки головний редактор, а коли в тебе така махіна, як «Молодий буковинець» - це дуже серйозно, це великий бізнес, це зовсім інша справа, його можна і втратити. А що може стратити маленька газета? І тому вона йде ва-банк.

Сергій Воронцов: когда говорят, что журналисты против «джинсы» или газеты против «джинсы» - это пчелы против меда, условно говоря. Это чиновники против коррупции – это все один и тот же ряд. Есть просто адекватная «джинса», в законодательных рамках и здравого рассудка, а есть какие-то абсолютно безумные вещи, особенно во время предвыборной кампании они иногда возникают. Я помню ситуацию с эпидемией свиного гриппа, когда через три или четыре недели появилось абсолютно средневековое обращение о том, что это Ющенко, этот вирус каким-то образом распространил, то есть по его указанию. Во-первых, это придумка, пиар-акция и самое неприятное, что на самом деле эта придумка взята со сталинских времен реально – это сталинская штучка, которую они просто чуть-чуть обыграли, но она даже не была модернизирована. И куча людей на это повелось и даже нашлись подписанты, люди реально подписались даже здесь в Черновцах и там – в других городах, люди с учеными медицинскими званиями. Я не знаю почему вот так получилось. И вот, что самое потрясающее – что, когда ты пишешь, ты все-таки веришь в здравый рассудок читателя. Но люди, которые это читали – оно очень живо было воспринято, и все говорили «да», потому что это очень подозрительно. И все то образование, которое нам дается – эти 10 классов и остальное, оно не оставляет в мозгах никакого абсолютно следа. Совершенно средневековое сознание или даже племенное, потому что если в племени что-то случилось, то обязательно кто-то должен быть виноват. Не природное явление, а именно кто-то должен быть виноват, чаще всего это вождь, которому отрубают голову, успокаиваются и начинают жить дальше. И точно в такой же ситуации оказалось украинское общество – на сколько сильно вот это архаическое у нас живет в людях. Вот это больше всего меня поразило, и это архаическое вытягивается на свет вот такими пиар-кампаниями. А таких примеров не мало было и я был впечатлен вообще говоря.  Удивительно, что при Кучме, который считался авторитарным … мы живем в мире стереотипов, может не мы – журналисты, а больше потребители этого информационного потока. И при Кучме эта «джинса» была более или менее регламентирована. И она стала совершенно отвязной уже при Ющенко, и в конце Ющенко это было просто безумие. Сейчас – я не знаю, сейчас нет кампании.

Ведуча: втім можна загати кампанію 2012 року – парламентську і чи завжди в газеті «Чернівці» маркували, що це «джинса», тобто реклама. Адже ж треба бути чесним зі своїм читачем та писати про такі речі.

Сергій Воронцов: вы спрашиваете именно про газету «Черновцы» или вообще про все газеты?

Ведуча: про «Чернівці», але можете і про всі, якщо володієте інформацією.

Сергій Воронцов: меня так представили, что я журналист газеты «Черновцы», я просто думал что бы сказать такого. Реально я фриланcер, я там по договору, и я прихожу на один час в неделю или на два часа – сдаю свой материал и ухожу с улыбкой на лице. Мне такой режим работы нравиться, я его обожаю, поэтому ничего не могу сказать о том, что там происходило и что маркировалось – не могу. Я политические материалы в большинстве своем читаю только по теме, на которую я пишу. Все остальные политические материалы я игнорирую. Я скажу так – 100% политических материалов во время предвыборной кампании проплачены во всех средствах массовой информации. Это совершенно понятно сейчас. Наши читатели, слушатели – они об этом … ну вот такая изнанка. Я не говорю – проплачены грубо, иногда это другие формы оплаты, но они есть.

Ведуча: Людмило Флорівно, от ви головний редактор і вам приносять замовний матеріал – «джинсу», чи будете ви ставити цей матеріал у свою газету за гроші у тому випадку, якщо ви бачите, що ця стаття жодним чином не відповідає правді?

Людмила Чередарик: мені здається, що коли штаби готують свої матеріали, то в чому ж фішка? Щоб це була напівправда. Повної неправди ніхто не дає. Якщо озвучити мої політичні погляди, то я скажу, що я не підтримую ні партію більшості, ні опозицію, тому що вони є дві сторони однієї медалі. А справді сили, яка б могла витягнути нашу країну кудись до кращого майбутнього – я такої сили поки що ще не бачу. Тому мені так – і там правда є, і там правда є, але вона скрізь напівправда. І саме ця напівправда, можливо, заводить людей в оману, але у нас дуже люди наївні. Інколи говориш з людьми і просто диву даєшся, ну ніхто нічого не розуміє. Я не хочу сказати, що я дуже багато розумію, я у принципі теж називаю себе домогосподинею, мамою, бабусею, але все ж такі наївні люди – як можна тому вірити, думайте, проаналізуйте трошки що людина говорить, що людина робить і що від того всього відбувається, як ви живете, подивіться на все наше суспільство, чим ви зараз являєтесь в цьому суспільстві? Таж нічим – і все одно справа хороші, зліва погані, згори ще якісь і т.д. Немає аналізу, але знову ж таки немає аналізу, бо в нас немає аналізу політологів, у нас немає справжньої правдивої оцінки ніде. І журналіст не є спеціаліст в усьому, журналісту потрібно дати думку експерта, а експерти у нас теж замовні.

Ведуча: варто, мабуть, і про редакційну політику поговорити. То чи може бути журналіст правдивим, неупередженим, об’єктивним, якщо дуже часто власниками редакцій є люди, які можуть нав’язувати якійсь думки, забороняти щось писати, або навпаки – радити. Тобто, ми розуміємо, що гроші потрібні, виживати потрібно і донор, який зовсім жодним чином нічого не вимагає і випускає у вільне плавання журналістів – це скоріше така собі утопія.

Людмила Чередарик: в останньому номері газети «Версії», який вийшов учора, ми як раз зробили цілу сторіночку – кому належать українські ЗМІ – друковані ЗМІ, Інтернет-ЗМІ, медіа групи, телебачення, кому що належить. Будь ласка, тут Рінат Ахметов, Пінчук, Порошенко, Коломойський. У нас на місцях газетки – ви вибачайте, що я так сказала – газетки, просто порівнюючи з тими акулами, ми дійсно газетки. Якось ми виживаємо, викручуємось, хочемо донести людську точку зору до читача, але це надзвичайно важко і скільки це буде тривати дуже велике питання.

Ведуча: тобто ніхто не впливає на редакційну політику «Версійї»?

Людмила Чередарик: на нашу особисту точно можу вам сказати, що ніхто.

Сергій Воронцов: я был заместителем редактора, я работал в одной из самых крупных киевских газет, это я так дистанцировался, на самом деле, понятно, что год тому назад было по другому, а через год будет еще иначе. Я думаю, во-первых, что сейчас достаточно умные инвесторы, они не особо вмешиваются в редакционную политику, им это не нужно, им нужно, чтобы издание пользовалось влиянием, доверием и у него был большой тираж. Они вообще об этом не думают, и только иногда по ключевым вопросам происходит какая-то консультация.

Журналистика любая – газета, или тележурналистика, или электронная журналистика – все-таки это люди, которые знают намного больше, чем просто человек, который занимается какими-то своими делами. Могут читатели сказать с некой претензией: а почему вы не говорите правду? Есть такое высказывание Герцена о том, что человека нельзя освобождать больше, чем есть свободы у него внутри. То есть, если ты дашь ему больше свободы, чем у него внутри – случиться беда и это случилось в 1917 году, когда были даны невероятные свободы и люди просто начали убивать друг друга. И точно также в человека нельзя впихнуть больше правды, чем есть правды у него в сердце, у него в мозгу. Если ты начнешь ее давать – он будет просто на тебя зол. И реально, если ты скажешь всю правду, у тебя будут большие неприятности. И не от   игроков политических, тебя не будут любить те, к кому ты обращаешься.

Ведуча: у нас є запитання від наших користувачів з мережі Фейсбук: Микола Костинян запитує вас, Сергію: поділіться досвідом і думками як вам вдається зберігати своє ім'я та репутацію при абсолютно протилежній репутації видання, в якому ви працюєте - газети Чернівці. І взагалі, може якісь ширші поради-роздуми - як зберегти ім'я, працюючи в скомпрометованому ЗМІ

Сергій Воронцов: это, конечно, немного, субъективная оценка, то есть просто субъективная оценка Миколы Костиняна, я думаю, что он имеет ввиду мнение демократической общественности. В этом смысле я все время, пока я занимаюсь журналистикой, я работаю в скомпрометированных изданиях, в других я практически и не работал. Если он говорит, что есть репутация, то эта репутация сложилась именно в них, это уже много о чем говорит. Я бы вообще такими определениями достаточно осторожно бы оперировал, я скажу так, что наиболее плохо моя судьба, как журналиста, складывалась в изданиях, которые являются демократическими флагманами, которые считаются носителями всего передового и очень неплохо в тех изданиях, которые Николай, наверное, посчитал бы скомпрометированными. Почему так я даже думал. Я коротенько расскажу такую историю – я когда приехал в Киев и первое издание, куда я устроился работать – было как раз такое демократическое и передовое. Я по ходу обнаружил, что там масса стандартов и в общем в издании, которое называется демократическим, ты в цепях. Закончилось  все тем, что я написал какой-то невинный репортаж с чемпионата миру по культуризму, в общем, какая-то полная ерунда. То есть фактически это была игра. Меня вызвала завотдела и сказала: знаете, вы пишите, что хотите, а у нас пишут, что хотят только звезды – вы не звезда. Я пошутил, мол, все еще впереди, но ей не понравилась эта шутка, и я в тот же день написал одно резюме в газету, а про ее редактора говорили, что мы может, и руки ему не подадим. И мне тогда внутренний голос шепнул: тебе, наверное, будет там неплохо. Потому что общая репутация и реальность – это совершенно разные вещи. Я когда устраивался в газету «Свобода слова», мне многие говорили, вот Сергей Сулима, и  что-то не очень лицеприятное. Но я так думаю, что если бы я устроился в другую газету – я бы просто не состоялся и все, то есть мне бы просто этого не дали. И вот, когда я прихожу в эту киевскую диктаторскую (условно) газету, идет собеседование, я поднимаюсь, напуган этими демократическими порядками, в ужасе просто говорю: а что же мне тогда писать? А мне говорят – ты что, не понял? – то, что ты хочешь. Я это объясняю тем, что сейчас быть демократом – это самый простой способ ощущать себя классным, честным. Люди, которые не в этом демократическом русле, это люди реально отщепенцы. Которые ценят других отщепенцев. И поэтому моя судьба в этих газетах складывалась, они готовы терпеть мои капризы, чудачества и странный выбор тем и странное, наверное, иногда, их освещение, потому что их не интересуют форматы – они сами отщепенцы. Такой вот странный вывод я для себя сделал, я работал и с Людмилой, потому что мы тоже отщепенцы в каком-то смысле, потому что это вне немножко этого всего.

Ведуча: до вас, пані Людмило є запитання – хочу запитати про газетний бізнес, тобто про газету як суб'єкт господарювання. Яка приблизно структура доходів газети Версії (реклама - підписка - угода з ОДА) у відсотках; чи могла би ваша газета повністю обійтися без грошей від ОДА? Газета наразі прибуткова чи збиткова? Багато завжди говориться про контент, формати, журналістську роботу - а що ви робите цікавого-креативного для того, щоб підвищити прибутковість газети? Наскільки активно працюєте саме в бізнесовому напрямку?

Людмила Чередарик: зразу ж заявляю, що я не бізнесмен і, можливо, в цьому великий мінус моїй газеті. А можливо це і великий плюс. По-друге: один мій хороший колега, але він економіст, якось сказав мені, бо він колись трошки допомагав нам з газетою, він так проаналізував і каже: слухай, я взагалі не розумію як ви виживаєте і як ви живете, ви мені нагадуєте трикутник, який стоїть на вершині, але чому ви не падаєте ні вправо, ні вліво і як ви тримаєтесь я, як економіст зрозуміти цього не можу. Я сама чесне слово, клянусь, не розумію, як ми виживаємо, напевно, за рахунок дикого ентузіазму, допомогти людям, допомогти іншим, просто зацікавлені роботою. Я дуже люблю свою роботу і таких самих людей я згуртовую довкола себе, які закохані в журналістику, у свою справу. І ще одне дуже важливе – я люблю відчувати. Мій чоловік, він у мене технар і він каже: ми технарі працюємо так: це має їхати, рухатись, працювати, стріляти і т.д., а ви філологи, з вами взагалі нічого не зрозуміло – ви робите, але що ви робите ніхто не може зрозуміти. Так от – я люблю, щоб був результат моєї роботи і щоб цей результат було видно. І результат моєї роботи завжди, у принципі, видно. Ми пішли на конфронтацію, хоча не хочу так говорити, бо погане це слово, ми прокритикували Обленерго, Обленерго це не сподобалось, вони подали на нас до суду і в нас почалась «співпраця» і коли я почала пояснювати людям з Обленерго де вони порушують, та де вони не праві, і наш перший матеріал називався «Власнику – доходи, а людям зашморг або чому Обленерго відмовляється від розрахункових книжок і нав’язує людям неправильний договір». От Михайло Шморгун в нашому останньому номері пише, що зараз журналістика помінялась і вона має йти разом з громадою – я його підтримую в цьому. Журналістика має ставити питання, потрібні громаді, допомагати їй ці питання просувати і допомагати ці питання вирішити. Це питання по Обленерго ще не вирішене, але я думаю, що воно колись буде вирішене. Брати конкретні справи, просувати їх і вирішувати – в цьому я вбачаю завдання такої газети, як наша. Я відчуваю, що є результат і я не так просто ходжу на роботу, перекладаю папірці, а від моєї роботи є результат. І такі люди в мене зібрались, мені це подобається, їм це подобається, ми ловимо кайф від своєї роботи, а це, мені здається, саме головне.

Ведуча: то структура доходів.

Людмила Чередарик: договір з ОДА займає трохи менше 10%. Якщо взяти усього за рік на зарплату та друк, то у нас ця сума виходить десь 200 тисяч на рік, з них менше 10% - це угода з ОДА та обласної радою – це разом. Так що у принципі ми могли б обійтись без цих грошей, але я вважаю, що ми повинні співпрацювати з усіма, хто хоче. Скажімо, ми співпрацювати з управлінням юстиції, мені дуже шкода, до речі, що вони зробили свій вісник, який вони змушують передплачувати своїх працівників. То до людей їх інформація все одно не доходить. Я вважаю, що це неправильно – вони повинні розміщувати свої інформації у тих газетах, які є на теренах області, ті, які читають люди, у тому самому «Молодому буковинцеві», «Буковині», «Буковинському віче», «Добі», «Часі», «Свободі слова», а не робити вісник, який ніхто ніколи не читає.

Ведуча: газета збиткова чи прибуткова?

Людмила Чередарик: якби вона була збиткова – то як би ми жили? У мене олігарха за спиною немає, я сама не олігарх. Вона не є збитковою, але вона не є прибутковою. А наші креативні речі – це наші матеріали, які ми робимо і взагалі наша позиція на ринку медіа, що ми повинні щось робити.

Ведуча: запитання до обох гостей: які ваші прогнози щодо газетного бізнесу в Чернівцях - можливо, якісь газети закриються, чи об'єднаються, чи навпаки в цьому бізнесі стане більше грошей?

Сергій Воронцов: сложный вопрос для меня. Я думаю, что часть информационного бизнеса уходит в Интернет – это уже очевидно. Мы можем посмотреть на американскую и европейскую тенденцию и увидеть это перетекание в Интернет. И это касается очень известных изданий, которые просто перестают существовать как бумажная версия. Но у нас это еще не очень скоро придет, несколько лет, прежде, чем ситуация будет складываться именно таким образом. И кроме того, у нас чуть-чуть другая политическая ситуация и в силу этого газетный бизнес еще какое-то время будет существовать,  я не вижу особого оттока денег, я его не наблюдаю. Мне кажется – как было, так есть и даже может быть немножко лучше, чем было

Людмила Чередарик: ни оттока, ни притока.

Сергій Воронцов: страна растет, все растет и тут тоже что-то вырастает. Просто есть часть проектов, которые уже мертвые, я не буду их называть вслух, чтобы никого не обидеть в День журналиста, но очевидно, что они на искусственном дыхании существуют. Они могут в любой момент, когда отключат кислород, и тогда все закончиться. Я думаю, что будут новые, свежие, интересные Интернет-проекты и это будет здорово. Я смотрю американские Интернет-сайты и там появилась масса креативного неформатного чтива. Мы говорим, что Америка – стандарты, но они уже давно ушли от этих стандартов, у них просто смотришь – люди жгут и причем жгут грамотно, красиво, интеллектуально.

Ведуча: не лише в Америці, ми бачимо навіть у сусідніх країнах як трансформується журналістика, успішно і що найголовніше – інтелектуально.

Людмила Чередарик: щодо трансформації, я  от ніколи не думала, що буду трансформувати свою газету. Але наші читачі зауважили, що десь останній рік ми кардинально поміняли свою обкладинку не тільки першу та останню сторінку, а взагалі всі подачі матеріалів. Я колись раніше вважала по-радянськи чисто – має бути зміст, а обкладинка нічого не варта, обкладинка це таке, саме головне в людині – що? – зміст, серце, душа. Але ж кажуть – «встречают по одежде, а провожают по уму», тобто відкривають газету та бачать, як вона оформлена. І у мене зараз є дуже креативна людина Ігор Константинюк, переможець багатьох фотоконкурсів, людина, яка дуже відчуває це все – і газета одразу змінилась настільки, що навіть оформлення вже говорить і вже оформленням можна переконувати людину.

Сергій Воронцов: удивительно, но черновицкие газеты оформлены гораздо лучше, чем многие газеты больших областных центров. Я в Одессе часто отдыхаю и там когда газету открываешь – там «Правда» или «Известия», что-то такое. У нас даже мертвые издания выходят с таким понтом, пафосом и фокусами, что просто радостно за Черновцы.

Ведуча: пані Людмило, кількома реченнями – відповідь на запитання щодо газетного бізнесу в місті.

Людмила Чередарик: я колись висловлювала свою точку зору – вона така трошки ідеалістична. Якщо б ми усі журналісти об’єднали наші зусилля в одну газету, то уявляєте, який би медіа потужний проект був і якби всі нас почали слухати і боятись, і ми б дійсно стали четвертою владою і почали б дійсно впивати на політику. А так ми дуже розпорошені, кожен гетьман своїй газетці. Вважаю, що певний час ми все ж таки протримаємось, не все так швидко міняється, тому ще десь рік-два-три вже залишиться на цьому ж рівні.

Ведуча: і ще одне запитання з Фейсбуку від Михайла Шморгуна до вас, пані Людмило: розкажіть про історію створення БГО? Як воно зародилося, як діє і що плануєте?

Людмила Чередарик: я думаю, що він цим цікавиться, бо його точка зору така, що вся журналістика має бути журналістикою громади, виставляти проблеми громади і ці проблеми вирішувати, коли нові з’являються – нові вирішувати і так би мовити, прогресувати разом з громадою, йти вперед і розвиватись. Це є Буковинське громадське об’єднання, це нове дитя, я не знаю чи ще є таке на теренах країни. А почалось все з того, що коли на нас подав до суду Обленерго, я зрозуміла, що це дуже важлива проблема, ми навіть ходили на засідання комісії і там з’ясувалось, що на них є дуже багато скарг і того всього. У листопаді минулого року газета «Версії» скликала прес-конференцію і ми тоді сказали, що це така тема, за яку мають взятись і громадські організації, адже її потрібно вирішувати – люди не можуть бути заручниками організації-монополіста. І тоді зародилась ідея створити Буковинське громадське об’єднання, яке має спілкуватись з Обленерго, знаходити консенсус, наводити лад і порядок між населенням та підприємцями. Це об’єднання створилось, вони проаналізували всю ситуацію, спілкувались з багатьма людьми, провели публічні слухання і розробили план роботи – які проблеми, в яких напрямках існують. Вони визначили ці проблеми і по черзі будуть їх вирішувати. Звичайно, що Обленерго їх проігнорували та не прийшли на публічні слухання, але думаю, що зараз ситуація буде дуже суттєво мінятись. Після того Олексій Шекета зробив велику іміджеві публікацію в «Молодому буковинцеві» на скільки вони прекрасні і як вони гарно працюють, а це Буковинське громадське об’єднання нічого не значить. Я думаю, що йому все одно доведеться прислухатись до громадськості, бо це вже не просто люди зібрались, а вже 16 громадських організацій, які хочуть з ними з’ясувати стосунки – не просто бити морди один одному, а знайти спільну мову, щоб можна було вирішувати проблеми і щоб було зручно всім.

Ведуча: якою ви б хотіли бачити журналістику та журналістів краю через 3-5-7 років?

Сергій Воронцов: я доволен очень даже тем, что я сейчас вижу – станет, может быть, еще лучше. Мне кажется, что масса талантливых людей в журналистике работает в Черновцах. Возможно, в другое время они работали бы где-то в других областях, но как-то удачно сложились звезды для журналистики – туда пришли хорошие, активные, нормальные люди с нестандартной позицией и нестандартным взглядом. Мне очень многое нравиться, но мне единственное, что не нравится и я это начал замечать, что люди, которых мы считаем интеллектуальными сливками – они брезгуют читать местную прессу. Я считаю, что чудовищное заблуждение. Тут работает масса людей, которые выступают и на всеукраинском уровне, то есть если я открываю всеукраинскую газету – это я могу читать, а в домашнем формате что ли нет? Во-вторых, я думаю, что они упускают массу полезной для себя информации и если им что-то не нравиться – они просто не умеют читать. Достоевский из газет вычитывал свои романы, мне кажется, нам надо читать газеты просто по Достоевскому – там невероятное поле для интеллектуальной и душевной работы. Наши черновицкие журналисты очень добрые, огромная часть материалов делается не за бабки. И вот это просто удивительно – они не бизнесмены, их что-то волнует, они чем-то интересуются, они что-то открывают, чему-то удивляются и хотят это передать. Берите, Господи.

Людмила Чередарик: я б хотіла, щоб наші журналісти були трошки багатші, щоб вони отримували нормальні зарплати та їхали відпочивати туди, куди вони хочуть і щоб вони могли собі більше дозволити. Свободи нині вистачає і дуже хотілось би, щоб до наших журналістів прислухались, а не так, що караван йде, а собака гавкає. А так, щоб до того гавкання трохи прислухались, ну ми є пси демократії, що не кажіть – ну погані ми і комусь не подобаємось, але ми не хочемо нікому зробити гірше, ми просто хочемо це суспільство зробити трошки кращим і добрішим. За це не варто ображатись на журналістів, бо журналісти люблять людей і хочуть їх зробити трошки добрішими і кращими.

Інформаційний партнер програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ НІА "BukNews: Всі новини Буковини". 

BukNews © 

1